День смерті Миколи Бажана
Бажан Микола Платонович — український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет. Академік АН УРСР (з 1951 року), Заслужений діяч науки УРСР (з 1966 року), заслужений діяч мистецтв Грузинської РСР (з 1964 року), народний поет Узбецької РСР.
Депутат Верховної Ради СРСР 2—5 скликань (у 1946–1962 роках) і Верховної Ради УРСР 6—9 скликань. Член ЦК КПРС. На XVII–XIX і XXI–XXV з'їздах Компартії України обирався до складу ЦК КПУ. У 1943–1949 роках був заступником голови РНК (Ради Міністрів) УРСР.
Народився Бажан 26 вересня (9 жовтня) 1904 року в місті Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Його батько, Платон Артемович Бажан, був військовим топографом[1].
У 1923 році, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, переїжджає до Києва, де навчається спочатку в кооперативному інституті, а потім в інституті зовнішніх зносин.
Перший вірш Бажана було опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів», який вийшов у світ в 1923 році в Києві. У 1926 році в Харкові виходить перша книга поета — «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни.
Поступово Бажан формує свій власний експресіоністічно-бароково-романтичний стиль і охоплює широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу. Велика історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною Миколи Бажана.
У середині 1930-х років відбувається такий бажаний для більшовиків перелом у творчості М. П. Бажана. Спочатку він багато займається перекладами, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння соціалістичного будівництва і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х років повні лестощів і вихваляння радянському ладу і його вождям («Товариш стоїть в зореноснім Кремлі» (1932), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935–1937), поема «Клич вождя» (1939)).
У 1940 році М. П. Бажан вступає у ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя він буде поєднувати з активною державної та громадською роботою.
У період радянсько-німецької війни — у діючій армії, був редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярності набув його вірш «Клятва» (1941). У 1942 році пише поему «Данило Галицький». У 1943 році публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), а в 1948 році — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) оспівав віковічну дружбу російського та українського народів.
У 1960—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. З друку виходять його збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964) та «Нічні роздуми старого майстра» (1976).
Автор літературно-критичних творів «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).
У 1953–1959 роках — голова правління Спілки письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників В.Бобинського, Г.Епіка, І.Кириленка, О.Слісаренка, Д.Гофштейна, І.Кулика, М.Куліша, О.Влизька, Д.Загула, С.Пилипенка,В. Чечвянського, Б.Антоненка-Давидовича[2]. У 1957–1983 роках — головний редактор Головної редакції Української Радянської Енциклопедії. За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана Українська Радянська Енциклопедія в 17-ти (1959–1965) і 12-ти (1977–1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1-6, 1966–1968), «Шевченківський словник» (1978). Один з авторів гімну УРСР та перекладу на українську мову гімну СРСР.
Жив у Києві. Помер 23 листопада 1983 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 2).
